Чистити чоботи ввечері, щоб вранці одягти на свіжу голову

Довелося мені з 1986 по 1990 рік навчатися в Київському авіаційно-інженерному училищі. Не зовсім армія, але все-таки. Не тільки навчання й сесії, а ще й служба з традиційними для армії нарядами та вартуваннями, з вивченням статуту до коми та політінформаціями. «Дідівщини», до речі, в училищі не було. Навіть зважаючи на те, що частина абітурієнтів набиралася з сержантів і рядових різних родів військ за спрощеною схемою складання іспитів. Але на нашому курсі із 250 осіб лише близько 70 становили «армійці», 20 - суворовці, які з самого початку трималися окремо, а всі інші - т.зв. цивільна молодь. От об цю інертну масу й розбилися всі спроби «армійців» нав'язати своє розуміння про армійську службу.

Але була й інша сторона армії - звільнення і, безперечно, самоволки. Нікуди від цього не дінешся. Не варто також забувати, що курсанти - це замкнені за парканом сотні молодих пацанів. І замкнені в самий пік гіперсексуальності. Також варто нагадати, що все це відбувалося у 80-ті, СРСР ще не розвалився, хоча все до того вже йшло, процес розкладу Радянської армії лише починався... Тож престиж професії ще був на висоті, і багато представниць прекрасної статі все ще мріяли вийти заміж за військових. Знайти партнерку для скидання надлишку сексуальної енергії було не так уже й складно. Складно було потрапити за ворота. Але й загроза дисциплінарного стягнення мало кого зупиняла перед перспективою сексуальних утіх.

Але це був хоч і довгий, але необхідний вступ. А історія така. Один мій однокурсник вкотре пішов у самоволку та навідався в жіночий гуртожиток одного київського ПТУ. Так зустріч затяглася до глибокої ночі. А треба звернути вашу увагу, що на ніч двері гуртожитку замикалися. От він і опинився за замком. А треба ж було повернутися в казарму, щоб не загриміти під дезертирство. Адже самоволка - це одне, а дезертирство - зовсім інше. Тут і дисбатом пахне. От він і ризикнув зістрибнути з козирка над вхідними дверима. Та невдало. Чи то нога підвернулася, чи то на сходи потрапив. Одним словом - перелом із вивихом. Лікар у травмпункті заявив, що давно такого не бачив, щоб кістки не лише переламані були. А ще й гвинтом скручені. Але гіпс - не вивих, його від начальства не приховаєш. І що ви думаєте, вдалося йому таки переконати начальника курсу, що зламав ногу на сходах перед входом до казарми!

До речі, саме від цього начальника курсу я вперше почув фразу: «Солдат повинен чистити чоботи ввечері, щоб вранці одягти на свіжу голову!» Щоправда, не знаю, чи був він першоджерелом цього армійського приколу чи просто повторив його задля підняття військового духу.

Була одна специфічна категорія курсантів, т.зв. нацкадри. Це популярна в СРСР політика переселення народів і взаємопроникнення національностей. Саме тому призовників з європейської частини зазвичай відправляли до Середньої Азії та на Далекий Схід, а жителів Середньої Азії й Кавказу - до Європи. Тому в усіх військових училищах була квота на різні національні меншини. До речі, набирали отакі кадри в таких віддалених місцях, що для них навчання у вищому навчальному закладі починалося з вивчення російської мови. І от якось став я свідком, як сваряться два такі нацкадри. Один із якогось кавказького гірського аулу, а інший - явний азіат. Обидва російську знають дуже віддалено й розмовляють нею з таким моторошним акцентом, як Равшан і Джамшут. Звісна річ, вони один одного не розуміють. І от я, послухавши одного, повторюю його слова, але вже без моторошного акценту. І лише тоді другий розуміє, про що йдеться. Він мені відповідає своєю ламаною, а я переказую його слова другому. Отак єдиний раз у житті побував перекладачем із російської російською.

Бували й зовсім анекдотичні історії. У нашому училищі була секція бігунів-марафонців. Вони брали участь у різних змаганнях із бігу на великі дистанції. А тренувалися не на стадіоні училища, а бігали за межі училища на кілька кілометрів. І бігали, до речі, у цивільній спортивній формі, що теж якось слабко в'язалося зі статутом. Але командування училища від участі в змаганнях також одержувало свою частку пошани, тому на такі «порушення» статуту дивилося крізь пальці. А тут наскочила якась серйозна перевірка. Зараз не згадаю точно, яка - чи то гарнізонна, чи то міністерська. Одним словом, завітав натовп перевіряючих. А готель, до речі, був поруч із воротами, де й кучкувалися спортсмени перед своїм черговим забігом у місто. І от один такий перевіряючий вирішив виявити пильність. Підійшов і питає: «Чому не строєм? Чому в цивільній формі одягу? І взагалі, що це за підрозділ? Взвод чи відділення?» А йому у відповідь: «Зенітна батарея, сер!» Той зриваючись на вереск: «Що?! Що за курс?!!» Народ не розгубився: «Зюйд-зюйд-вест!» Оргвисновки, звісно, було зроблено, визначено винних і покарано невинних.

Окрема історія - це випуск. Після одержання лейтенантських погонів чудили навіть завзяті прихильники армійської дисципліни. Легендою стала історія, як одного разу курсанти поверталися на тролейбусі після випускного звільнення та дали вказівку водію тролейбуса повертати у ворота училища. Коли той відмовився, курсанти просто відчепили «вуса» тролейбуса та вручну закотили його на територію училища. Ще традиційно в ніч випуску курсанти викидали куплені на свої курсантські чорно-білі телевізори з вікон горішніх поверхів. Заповзятливі прапорщики встигали скупити по двадцятці-тридцятці по кілька телевізорів, але однаково два-три безжалісно розбивалися об асфальт. Начальство училища, безсумнівно, знало про цю традицію, але жодні заходи дисциплінарного впливу результату не мали, тому просто цієї ночі призначалися додаткові наряди на молодших курсах, які серед ночі або над ранок забирали сліди екзекуції над технікою. Але випускники нашого курсу внесли новацію в таку традицію. Вони купили кілька подовжувачів, підключили їх послідовно та викинули з вікна п'ятого поверху ввімкнений у розетку телевізор. Той летів і віщав усю тривалість свого короткого польоту й ефектно розірвався, досягши землі...

Утім, хоч подібних історій є безліч, не вони є основною складовою армійських буднів. Але й за ними можна сміливо писати товсті книги спогадів. У будь-якому разі, армія - це важливий етап життя, який залишає помітний слід. А хто не служив, тому важко це зрозуміти.

Підписуйся на наш Facebook і будь в курсі всіх найцікавіших та актуальних новин!